Росія штовхає нас у спину, щоб ми воювали. Екс-ополієнець

Вже ні для кого не секрет, що серед так званих ополченців дедалі менше тих, хто хоче воювати з міфічними «бандерівцями». Все більше бойовиків намагаються або сховатися, або взагалі втекти з окупованих територій за кордон. І чомусь вони віддають перевагу не Росії, а так їм ненависній Європі.

Ось і одна з таких життєвих історій.

«Звонив кум із Сербії. Так вийшло, що там зараз чимало переїхалих колишніх прихильників «ДНР». Розповів історію.

Знайомився з колишнім артилеристом «ДНР». Нога не згинається, рука пошкоджена, двох пальців на руці немає, в аеропорту рамка на ньому дзвенить... Загалом, видно людину, у якої «руський світ» був у гостях.
Ось кум і питає:

- А навіщо це все було? Позвали чужі війська, отримали зброю, розбомбили свій же рідний дім, а тепер ти тут, у Сербії... Навіщо?

- Та ми цього не хотіли. Зараз іде війна, тому що в когось дім зруйнувала артилерія, в когось вбили родича, ми воювати не хотіли, хотіли федералізації, відокремитися від київських олігархів...

- І тому ви поставили путінських шестерок? Ну і як краще?

І тут несподівано «дніпровець» вибухнув:

- Ні, не краще! Гірше! Знаєш, як війна втомлює? Та ми на все готові піти, щоб її зупинити! Ми з солдатами ЗСУ постійно спілкувалися на цю тему, як зробити, щоб припинити це! У нас перестрілка, так їхній командир нам телефонує і каже: «Пацани, у мене люди хочуть просто поїсти, давайте перенесемо обстріл на пару годин». І ми припиняли стріляти! Тому що там були люди, які нам більш зрозумілі, ніж чеченці, якими нас «посилили», а насправді стежили, щоб ми добре воювали. Та якби нас не штовхали у спину – ми б давно домовилися!

- А чому зараз не домовитися?

- Так не дають. Тому й поїхав. Росія буде все час штовхати нас у спину, щоб ми воювали, щоб порушували перемир'я, щоб ішли «визволяти» нові міста. Як це зрозумів – стало огидно. І поїхав.

- І що тепер?

- Та не знаю, що тепер. Дружина і донька там загинули. Сам я тут. Раніше був українцем, хотів стати росіянином, а став вигнанцем. Буду намагатися з цим жити», - розповів зі своєї сторінки в соціальній мережі Facebook Серж Марко.

І чомусь у цій історії шкода зовсім не ополієнцю, а загиблим українцям і їхнім родинам, які залишилися без чоловіка, сина і батька.