Батько полоненого солдата РФ перейшов на український бік

Україна і українці...
Алло - Алло Серьожа, сину, де ти? — Це не Серьожа. — Що з ним? — Не хвилюйтеся, він живий і здоровий - у полоні у батальйону «Донбас» — У трубці секундна тиша, і жахливий крик крізь сльози: «Костя! Костя! Серьожа в полоні. Ти чуєш, він у полоні у нацистів — Не хвилюйтеся, у вашого сина все буде нормально. Але в трубці чути лише жіночий плач, справжня істерика, поруч чується голос: — Дай трубку мені, це скоріше за все шахраї дзвонять, зараз вимагатимуть гроші. Жінка кричить: — Навіщо я тебе, старого дурня, послухала, треба було заплатити і все

Тут у трубці голос того самого Кості, який взяв телефон: — Чуєте, уроди укропські, я гвардії старший лейтенант у відставці Костянтин Ф…..о, якщо з голови мого сина впаде хоча б один волосся, я вас усіх знайду і на шматки розірву, поверьте, я знаю, як це робиться. Знову я: — Алло, ви чуєте, ми вам для цього і дзвонимо — приїжджайте, заберіть свого сина. — У мене немає таких грошей, які ви запросите, я ветеран і інвалід, але я вас усіх знайду, ви чуєте …. (серія лайки). Я ще можу тримати зброю в руках, я в Афгані…. — Алло, мене не цікава ваша біографія, приїжджайте і заберіть свого сина. У трубці чути лише перепалку між батьками, хочу покласти трубку.

Підходить наш старший: — А ну, дай трубку, я з цим афганцем поговорю. — Алло? Філін, ти чуєш? На іншому кінці могильна тиша — Алло, б…дь, Філін, я знаю, що ти мене чуєш. Звідти ледь чутно: «Аллоооо — Ну ось, відповів, що, б…дь, не впізнаєш бойових товаришів, зовсім пам'ять відбило? — Саша, це ти? — Ну а хто ще? — Ти що, теж у полоні? — Який, на …й, полон? — Ти що, зовсім там ё....ся? Телевізор менше дивись. Я командир українського батальйону «Донбас» !! — Як командир? Там же одні терористи і нацисти — Ти більшу частину цих нацистів і терористів вже років тридцять знаєш… Ти ж Федота пам'ятаєш? Сеню і Васька Рижого, всі тут старички воюють, багато, хто з наших донецьких тут. Знову тиша, і вже невпевненим голосом: — А Андрюха, мій кореш, де? — Андрюха на тому світі вже, загинув ще в червні, одним із перших. — А я йому дзвоню, а у нього телефон вимкнений, я подумав, він до Росії втік. — Приїдеш, розкажу особисто, як Андрюха від нас втік. Ти сина забирати-то приїдеш? — Приїду, звичайно, приїду, тільки як? — Мовчки, через Харків, інакше ніяк, мої хлопці тебе зустрінуть. — Завтра виїду. — Ось тобі телефон, тебе зустрінуть і проведуть куди треба.

Через два дні Батько полоненого солдата російської армії вже був у тій самій хаті, пив горілку з командиром на пару і згадував іншу війну. Вранці двох полонених пацанів і батька, лейтенанта у відставці, з ким я розмовляв, повезли назад на кордон з Росією. Ще через добу батько з'явився в нашому розташуванні знову: — Я тут подумав і вирішив не їхати, пацана до Києва відправив, а сам до вас. Зброю дасте? Хочу бити цих кремлівських нацистів, путін мразь брехлива ще та і заплакав... © Лилія Хомицька